Місце під сонцем. Герої

ВАРТОВИЙ ЧАСУ

В програмі «Місце під сонцем» — викладач біблійної археології, отець Олександр Журавльов

Будь-ласка, висловість свої враження від проекту, скориставшись формою коментарів унизу сторінки
Якби кожне нове покоління отримувало в спадок всі жахи минулого, ми б давно деградували як цивілізація. Нам подарована рятівна можливість жити «з чистого аркушу», пробуджуватися з безневинною посмішкою, любити і дружити, як ніхто не раніше. Але є люди, які не можуть жити спокійно. Це вартові часу. Вони підключені до досвіду всього людства, їх завдання — першими бити тривогу, коли сучасники знову затівають згубний танець самознищення. Віра, духовність і знання — ось головні ознаки цих вартових.

Наш герой — мандрівник, викладач біблейської археології, кандидат богословських наук, отець Олександр Журавльов. Разом з ним ми вирушаємо в подорож заплутаними стежками минулого, щоб віднайти трохи надії для наших смутних часів.



Get the Flash Player to see this player.



Режисер: Юлія Руденко
Автор і ведучий: Олександр Тарасенко
Оператори: Ігор Кривонос, Валерій Шрамко, Денис Григоряк
Дикторський текст: Юрій Мисенков
© ТРК «Глас», 2014

Серед запитань програми:

  • Апокаліпсис каже про страшні гоніння на християн в останні часи. Якими ж будуть ці гоніння в нашому толерантному і демократичному суспільстві?
  • Фейки і фальсифікації в журналістиці — це заборонена, хоч і популярна зброя. А в археології? Чим відрізняється фальсифікація і вигадка від міфу і казки?
  • Чому більшовикам мало було руйнації і закриття храмів, чому вони старалися спаплюжити святе місце облаштуванням у ньому божевільні, санаторію чи просто звалища?
  • Чим загрожує цивілізації знущання над прадавніми святинями? Чому люди знову і знову селилися біля Везувію на попелі своїх попередників? Чому їм не спадало на думку провести паралель між своїми вчинками і тим, що відбувається довкола?
  • Як нам врятуватися від заслуженого апокаліпсису, подібного до того, що блискуче зобразив на своїй картині Карл Брюллов?

Текстова версія програми:


«Вартові часу» — закинуті скульптури святих на подвір’ї Академії образотворчого мистецтва
Ведучий: Ми сьогодні живемо одним днем, боячись відкривати сайти з новинами. Смутні часи вбивають фізично й морально. Коли в майбутньому не бачиш нічого хорошого, мимоволі звертаєшся до досвіду предків. Шукаєш у них мужності, оптимізму, стійкості.

Сьогодні я пропоную здійснити подорож в історію разом з нашим гостем. У нашій студії протоієрей Олександр Журавльов, викладач біблійної археології, кандидат богословських наук. Отче Олександре, я знаю, що багато людей приходять до історії, археології через хлоп’яцво, через бажання щось знайти – можливо, скарб. Хтось хоче всіх здивувати. А як розпочався Ваш шлях до історії, дивовижної науки археології?

 

Гість: Як Ви вже зазначили, всі хлопчики шукали скарби, гралися в піратів. Напевно, я теж не виняток. Більшість моїх однолітків у той час хотіли знайти скарби. Ми лазили по підвалах, закинутих будівлях. Не лише гралися в хованки, а й завжди хотіли знайти скарби. І одразу виникала думка: що б я зробив, якби знайшов неподалік від мене заритий скарб? Це все хлоп’яцтво.

Насправді археологія – дуже цікава наука, де артефакт – це знахідка, що належить давнім часам, проливає світло або дає повніше уявлення про те, що відбувалося не лише десятки, сотні, а інколи й тисячі років тому. Завдяки цьому події стають зрозумілішими. Краще уявляєш тло, на якому вони відбувалися, тим паче, коли це стосується Святого Письма.

Ведучий: Пам’ятаєте голчані вушка?

Гість: Так. Голчані вушка. І знаменита покупка печери Махпела. Чомусь Авраам хотів купити лише одну печеру, без суміжної території.

Ведучий: А чому?

Гість: У наш час ми, напевно, купили б не лише будинок, а ще й багато землі... Для того, щоб мати присадибну ділянку. Виявляється, країну, в якій жив Авраам, у той час населяв кочовий народ. Це була хетська територія. Хананеї вимагали платити податок не лише за будівлю, а ще й за територію, на якій вона розташовувалась. Якщо ти володів землею, треба було платити за землю, а також за будівлі на землі. Тому Авраам хотів купити в хеттеянина лише печеру, а за ним залишити право розпоряджатися землею. Тож усі податки він щороку перекладав на чоловіка, в якого хотів купити печеру. Ми знаходимо підтвердження того, що є в законах, кодексах. У різних манускриптах. Учені це відкривають, розшифровують. І стає зрозуміліше, чому дії персонажів були саме такими.

Ведучий: Роберт Вуд — один з тих американських хлопчаків, які до глибокої старості залишаються у віці Тома Сойєра. Вже подорослішавши, Роберт Вуд зробив безліч відкриттів. Він відкрив, наприклад, оптичний резонанс. Уперше застосував ультрафіолетове та інфрачервоне фотознімання. Він зробив телескоп з обертовим дзеркалом із рідкої ртуті. А починалося все зі звичайних дитячих пустощів.

 

Сюжет «Птеродактиль власноруч»


Вчителі вважали його несусвітнім дурнем, чиї думки постійно витають хтозна-де. Ще б пак! Він обмірковував, як з’їжджати по поручнях шкільних гвинтових сходів, вмурованих у стіну. Сісти на них було неможливо. Але еврика! Річ у відцентровій силі! Треба трохи розбігтися і...

Фізик Роберт Вуд підривав нудьгу в переносному й прямому сенсі. Він дуже рано довідався, що коли змішати бертолетову сіль та сірку і вдарити зверху молотком, то станеться вибух, сильніший за усілякі пістони й хлопавки. Якось він влаштував такий феєрверк, що вибуховою хвилею погасило всі ліхтарі на площі.

Вийти за межі реальності, видати бажане за дійсне. Якось Роберт опублікував у газеті «цілком правдиву» замітку про метеорит, покритий загадковим інопланетним письмом. Стаття рясніла науковими подробицями і викликала сенсацію.

Та найбільше дісталося кузенові-археологу. Роберт не міг бачити, як братик знемагає від бажання знайти якусь рідкісну скам’янілість. А в околиці, як на зло, траплялися лише скам’янілі трилобіти – щось на зразок стародавніх стоніг. І от якось озброївшись молотком і зубилом, Роберт потайки прокрався в кар’єр і довго тривожив околицю зловісним стукотом. Наступний день для кузена став незабутнім: він знайшов скам’янілого птеродактиля і велетенську доісторичну бабку. Хлопчаки довго фотографували знахідку і стали місцевими героями.

Ведучий: Учений Роберт Вуд, здається, навіть коли став дорослим, так і не зізнався братові, звідки взялися птеродактиль і бабка. Бідний брат, певно, до глибокої старості вірив, що...

Гість: Зробив велике археологічне відкриття.

Ведучий: Батюшко, питання дуже просте. В археології, історії підробки, фальсифікації не рідкість. Чи доводилося Вам стикатися з якимись підробками й фальсифікаціями в документах чи на практиці? Розкажіть про це докладніше.

Гість: Навіщо далеко ходити по фальсифікації та підробки? Кожен турист, що прибуває до Єгипту, може цілком спокійно за десять-двадцять або й більше доларів купити собі справжні кумранські рукописи. І всі в це вірять. Людина залюбки купує пергамент, що пролежав сотні років десь у печерах. Туристи в це вірять. Араби їх переконують, торгуються з ними і продають пергамент як оригінал. Таке є скрізь.

Ведучий: І все ж таки я б зараз хотів, щоб ми спробували трішки перенестися в біблійні часи. Нехай це будуть приблизно біблійні часи. Скажімо, в Галілеї чи деінде. Спробуймо уявити, як починався день людини. Якби ми туди потрапили на універсальній машині часу, що б нас шокувало? Що для нас, європейців, які звикли до гарячої води й мила, було б найбільш неприйнятним?

Гість: Я не знаю, що саме. Певно, неприйнятною для нас була б покірність. Покірність своїм батькам, покірність, що зобов’язує кожну людину, а раніше жили великими родами, коритися старшому. Його слово було законом абсолютно для всіх — від малого до великого. Напевно, в нас проблеми з покірністю, нетерплячістю, волелюбністю. І з тим, що ми хочемо всього й одразу.

Ведучий: Так, з нашою гордістю...

Гість: З нашою гордістю і пихою.

Ведучий: Знову ж таки нема Інтернету, не можна зайти у Фейсбук. Такі справи.

Гість: Інтернет, Фейсбук і решта соціальних мереж, можливо, з одного боку й дають людині якусь інформацію, а з іншого боку, людину розхолоджують. Ми маємо пам’ятати, що все, що існує навколо нас: машини, телебачення, зрештою, гроші — це все засоби для досягнення головної мети. Головна мета кожної людини – це досягти спасіння. Будь ласка, користуйтесь уважно й обережно всіма засобами для того, щоб досягти головної мети.

Ведучий: Все ж таки, якщо говорити про минуле, є дуже багато історичних викриттів, що спростовують колишні уявлення. Мовляв, насправді цієї битви не було, були зовсім інші люди, герої — ніякі не герої. Все ж таки, як Ви ставитеся до створення хороших, добрих міфів, що знаходять у минулому позитивні приклади, які піднімають цілі нації, змушують їх створювати, а не руйнувати?

Гість: По-перше, кожен міф тримається на певній частці правди. По-друге, візьмімо навіть наші старі добрі казки, які вчать людину. В основі казки — реальні діячі, події. Навіть коли Іван-царевич бореться зі Змієм.

Ведучий: Це відлуння.

Гість: Так, це відлуння давніх часів.

Ведучий: Чудо Георгія про Змія.

Гість: Так. Або, скажімо, прийшов Іван-царевич до Баби-Яги і каже: «Чого ти хочеш?» – «Чому ти мене питаєш? Ти мене нагодуй, дай пити, спати поклади, а потім про справу питай». Ніби смішна казка, проте вона вчить перш за все доброго ставлення до людини. Людину перш за все треба нагодувати, напоїти, дати їй відпочити. Ведучий: А потім вже говорити з нею про серйозні речі.

Гість: Цілковита правда.

Ведучий: Отче Олександре, наступний сюжет теж про відкриття, що лежать на поверхні. Один маленький хлопчик усе життя мріяв знайти велетня. І от якось він вирушив у мандрівку. Піднявся на сусідній пагорб, повернувся і побачив, що жив усі роки на грудях заснулого велетня. Тисячі людей ходили повз дивний будинок на вулиці Фрунзе в Києві і навіть не здогадувалися, що поруч з ними справжній скарб.

 

Сюжет «Таємничий будинок»

Шістдесяті роки минулого століття. Урок біології.
– Оце твоя мати, – казала вчителька, показуючи малюнок з мавпочкою.
– Ні, це не моя мати, – перелякано і вперто відказувала учениця. – Моя мама – Наталія Іванівна, і її створив Бог. — Ця смілива дівчинка знала також іншу таємницю. Наш спортзал – ніякий не спортзал. Тут була церква. Справді, якщо придивитися, крізь фарбу на стіні проступало чиєсь обличчя, а може, й лик.

Минули роки. Сімнадцята школа на вулиці Фрунзе перестала бути радянською. Якось до спортзалу залетіла зграйка малюків, почали гратися. Раптом одному стало зле. Згодом він зізнався, що в нього німіли руки й ноги, хотілося молитися. Хлопчик співав у дитячому церковному хорі. І звісно ж, усе розповів своїм. Дорослі прийшли в дивний спортзал і охнули! Та це ж храм, обезглавлений, випотрошений, понівечений шведськими стінками!

Храмовий комплекс на честь святих рівноапостольних Костянтина й Олени було зруйновано в тридцяті роки минулого століття. Пожаліли тільки боковий вівтар святого Димитрія Ростовського. Однак після війни дісталися й до нього. Школі так був потрібен спортзал! Майже сорок років тут звучали гасла, крики фізрука, вигуки вболівальників, барабани та сурми. Аж раптом храм сам собі не повірив. Він почув інакші звуки – дитячий хор під орудою Олени Маєвої. Спершу вони просто приходили й молились, спиняючи малюків, які, за звичкою, намагалися кудись залізти.

Складно уявити, що відчував протоієрей Михаїл Бойко, коли глибоким старцем знову прийшов до храму, де служив ще юнаком. Він обійшов усю школу, кожен клас, благословляючи й освячуючи. Дві тисячі п’ятого року храм освятив блаженніший митрополит Володимир. Храм знову відчинився для вірян.

З тисяча дев’ятсот вісімнадцятого по тисяча дев’ятсот тридцять восьмий рік на території СРСР було закрито сорок тисяч культових об’єктів православної церкви. Більшість з них зруйнували. У часи Хрущова ще п’ять тисяч храмів було переоснащено під клуби, комори, склади.

Ведучий: Отче Олександре, кажуть, що навіть біля зруйнованого храму довгі роки, фактично завжди, до Другого пришестя, стоїть ангел-хранитель цього храму. Чи є правда в цій народній легенді? Чи храм — це просто глина й каміння, освячені лише нашою молитвою?

Гість: У кожній легенді лише частка легенди. Усе решта — правда. Наприклад, знаменитому Шліману бабуся розповідала про Трою. І він у це повірив. Врешті-решт він знайшов Трою, розкопав її. Він прийшов, увіткнув штикову лопату в землю і сказав: «Копаємо тут». І так розкопав відоме місто.

Щодо храмів, в яких приносилася безкровна жертва за весь світ і які потрапили в полон забуття, то вони не припинили бути храмами. Благодать Божа не відступила від них. Навіть якщо люди їх переобладнали й зробили там кінотеатр, спортивний комплекс тощо. Дитяче серце, як у тих дівчинки чи хлопчика, сповнене любові до всього живого, відчуває благодать, яка завжди була, є і буде на місці храму до Другого пришестя.

Ведучий: Існує безліч історій про те, як у храмах навмисне влаштовували лікарні для душевнохворих. Ми знаємо, що на місці зруйнованого храму Христа Спасителя в Москві збудували басейн. Чому безбожникам було мало зруйнувати храм? Вони завжди старалися над ним вчинити наругу. Пробували його висміяти, осквернити.

Гість: Це відбувається тому, що людина у своїх діях буває божевільною. Ви навели приклад храму Христа Спасителя і басейну. Насправді на цьому місці планувався зовсім інший комплекс. Там збиралися поставити Палац з’їздів, сімдесят шість метрів заввишки. Це була неймовірна споруда. Для Палацу з’їздів навіть відкрили спеціальні заводи з обробітку граніту й мармуру. На цю велетенську споруду працював увесь Радянський Союз.

Ведучий: А що втримало від такої ідеї?

Гість: Річ у тім, що кожна ідея, яка виникає через гордість людини, зазнає поразки. Зрештою, що завадило людям добудувати Вавилонську вежу?

Ведучий: Змішання мов.

Гість: Змішання мов. Тоді ж завадила окупація Радянського Союзу німецько-фашистськими загарбниками. Будь-який прояв людської гордості не може лишитися без Божого покарання. Ми самі себе караємо.

Ведучий: Отче Олександре, в мене складне питання. В Апокаліпсисі написано про гоніння християн. Ми щойно бачили гоніння, через які страждали храми. В Апокаліпсисі написано, що останнім часом буде особливе гоніння християн, з’явиться багато мучеників. Як будуть відбуватися гоніння? І на що чекати християнам у нашому суспільстві, що є таким (для когось у лапках, для когось по-справжньому) толерантним і демократичним? Як будуть відбуватися гоніння в такому суспільстві?

Гість: Усі чомусь звикли говорити про зовнішні гоніння. Хтось має нас кудись гнати. А насправді люди самі заганяють себе. Ми, люди, забуваємо про те, що призначення людського життя — допомагати іншій людині. Лише в цьому його призначення. І що більше ми допомагаємо іншій людині, то ближчими стаємо до Бога. Це теорія святого преподобного Авви Дорофея. Можна знайти мільйони висловлювань відомих людей, зокрема Альберта Ейнштейна, які казали: якщо людське життя не прожите для інших, то воно, на жаль, вважається геть даремним. Тому те, що ми вважаємо гоніннями, ми створили для себе самі.

Благодать Божа діє скрізь і для всіх. Благодать Божа стосується кожної людини. Якщо благодать Божа не прямо проникає в серце людини, то по кривій. Якщо не по кривій, то по ламаній. Якщо не по ламаній, то в обхід. Врешті-решт вона дійде до серця людини. Вона веде людину до спасіння. Людина, на жаль, залишається дуже часто глухою, німою, не уважною до себе. У людини є потреби. Людина в наш час закостеніла. Вона звикла називати себе віруючою і закостеніла в цьому. Людина взагалі нічого не робить, аби зрушити з мертвої точки. Благодать Божа не може дійти до цих людей. Ми самі є великою перешкодою. Ми не пускаємо її у своє серце. Це величезне гоніння на людину в сучасному світі.

Ведучий: Дуже цікава думка, що автори гоніння на нас — ми самі. Я, чесно кажучи, вперше чую таку думку. Мені вона багато що прояснює.

Гість: Я хочу процитувати знаменитого французького письменника Пеґі. Він написав багато містерій. Одна з них, можливо, нам трохи відкриє таємницю нашого серця:

«Він хоробрий чоловік. Він взяв у молитві своїх трьох дітей, які лежали хворі, бідні, і спокійно їх поклав. У молитві поклав їх абсолютно спокійно на руки Тій, що несе тягар усіх скорбот світу».

Я хочу розповісти передісторію. У чоловіка діти захворіли на невиліковну хворобу. Він був віруючим, але, на жаль, не хрещеним. Чоловік подолав кілька десятків кілометрів, несучи своїх дітей у Шартр, аби покласти їх до підніжжя Тієї, що тримає в руках життя.

«Чиї руки вже такі обтяжені, тому що Син узяв усі гріхи. Але Мати взяла всі скорботи. Він сказав у молитві: ¬— Я не можу більше. Нічого більше не розумію. З мене досить. Я не хочу більше нічого знати. Це мене не стосується. Візьми їх! Я віддаю їх Тобі. Роби з ними, що хочеш. З мене годі. Та, що була Матір’ю Ісуса Христа, може бути матір’ю і цим двом хлопчикам і одній дівчинці.

Зі сльозами на краю повік, зі словами на краю вуст, він так говорив у молитві і в душі. Навіть дивно, що всі християни так не чинять. Але ж це так просто! Люди ніколи не думають про те, що це так просто. Вони б’ються, мучаться, і ніколи не подумають про найпростіше. Словом, каже він, вони — дурні. Краще це одразу сказати. А вона, взявши їх, ніколи не відпускала. Ці троє були в неї, є в неї і будуть у неї надалі». Знову-таки все в руках Божих. І ми з вами маємо повністю покладатися всім серцем, усією душею, всім людським єством і на нашу Захисницю, і на самого Господа.

Ведучий: Картина, про яку йтиметься, — це своєрідне застереження людству. Ми завжди думаємо, що в нас попереду дуже багато часу. Відкладаємо найважливіше на потім. А ця картина свідчить про те, що ми можемо одного разу не встигнути.

 

Сюжет «Уявити малює Апокаліпсис»


«Це я. А це моя кохана на тлі апокаліпсису». Ні, це не черговий фотомонтаж для Фейсбуку. Та й часу на цю роботу пішло більше. Оцей юнак — художник Карл Павлович Брюллов власною персоною. А дівчина в трьох особах — графиня Юлія Самойлова, в яку він був фатально закоханий. Їхні шляхи в житті розійшлись, а тут вони приречені бути разом назавжди.

Кирка провалилася в пустоту. Робітники покликали сеньйора Фіореллі, керівника розкопок. Він змусив їх приготувати рідкий гіпс і залити дивну порожнину. Коли попіл розчистили, запала тиша. Перед очами археологів постав чоловік з гримасою на обличчі, що вмирав від задухи. Плоть і кістки згоріли. Проте відтиск у попелі лишився.

Двадцять четверте серпня сімдесят дев’ятого року. Везувій знову чудить. У небі велетенське дерево з білого диму. Хто розумніший, сів у човен і поплив. У містах узбережжя лишилися раби й фаталісти. Земля дрижить, вози кидає по дорозі, статуї падають. Коли шар розпечених камінчиків дістався до покрівель, люди побігли. Вони йшли в темряві. Зупинишся на мить — і загинеш. Попіл, падаючи, ховав живцем.

Майже всі вони лишилися там. Рідкий гіпс, залитий у пустоти, розповів їхню останню історію. Закохані намагаються якось захистити одне одного. Чоловік затуляє собою дружину й дитину. Легіонер до кінця залишається на варті.

Ні, Брюллов не бачив цих страшних статуй. Він написав картину перед тим, як вони явилися світу. Художнику достатньо було постояти посеред розкопок мертвого міста, щоб у його свідомості виразно спалахнуло минуле.

Трагедія і тріумф. Самотність і любов. Героїзм і паніка. Його присутність у картині – це не хвастощі. Він справді побував там — завдяки уяві.

Ведучий: Чи були у Вашому житті моменти, коли Ви доторкалися до якогось історичного об’єкта, можливо, якоїсь святині? Коли Ви відчували, що минуле Вас захопило і от-от понесе з собою?

Гість: Щодо доторкання до історичного об’єкта. Достатньо побувати на узбережжі Мертвого моря, і стає не по собі. Відчуваєш сморід і бачиш відсутність життя на узбережжі — і розумієш, що лихо спіткало цих людей через них самих.

Господь попереджав, посилав пророків і навіть своїх ангелів у ту місцевість. Однак люди нічого не змінили. Якими вони були, такими й лишились. Як завжди, їли, пили, веселились, одружувались, виходили заміж. Людина не змінила життя, залишалася легковажною. І внаслідок цієї легковажності таке сталося. Господь зруйнував міста попелом, сіркою і вогнем.

Зверніть увагу, понад половина наших храмів чомусь лишаються порожніми. Я спостерігаю це навіть у своїй парафії, де матері тих дітей, яких забрали в зону воєнних дій. Їм варто було би просити, благати Бога про помилування своїх дітей, про мир у всьому світі. Та, на жаль, храми лишаються напівпорожніми. Постає питання: чому так? Знову ж таки ми стаємо жорстокими, черствіємо, в душі кожного з нас відбувається щось незрозуміле. Ми звикли покладатися лише на себе.

Ведучий: Люди знали, що Везувій може їх убити. Він вивергався, здається, в шостому столітті до нашої ери і до подій, описаних у сюжетів, близько сімдесяти разів, постійно все знищуючи. Люди все одно через якусь фатальну випадковість чи не випадковість знову там селились. Їм здавалося, що з ними такого не трапиться.

Гість: Це нагадує мені дитячі пустощі. Не беріть сірників, діти! Може бути пожежа. І все одно діти беруть сірники і відбувається те, що відбувається. Не бери пістолет, він вміє стріляти! Самовпевненість, гордість прогресує в людині, замість того, щоб її чогось вчити.

Ведучий:Отче Олександре, я знаю, що багато людей зараз моляться і на Заході, і на Сході України. Давайте, можливо, зараз з Ваших вуст священнослужителя озвучимо якусь коротку молитву Богородиці, яку може проказати і мешканець Західної України, і мешканець Сходу України. Особливо ті, в кого в цьому конфлікті беруть участь сини, чоловіки.

Гість: Ця молитва давно всім відома. Цю молитву читали й святі апостоли, збираючись разом. Вони завжди казали: Пресвята Богородице, допомагай нам. Ми кажемо простіше: Пресвята Богородице, спаси нас. І якщо до цього додати: Господи спаси не просто нас, спаси всіх людей, спаси нашу країну. Я думаю, якщо цю молитву промовляти від щирого серця, з любов’ю до всіх людей, то її не може не почути Пресвята Матір всіх живих людей. Вона сама була матір’ю і є матір’ю всіх нас. Вона не може не почути своїх дітей, які до неї звертаються. Жодна мати не лишиться байдужою, якщо дитина про щось просить. Мені згадується багато святих подій, і преподобний Сергій Радонезький, і Димитрій Донський, і знаменита битва, і Олександр Невський. Це ті приклади, які завжди були доступними для людей… Це прояв людинолюбства.

Микола Бердяєв пише, що для нього немає лівого і правого. Для нього немає руху ліворуч і праворуч. Для нього є лише рух угору. Він приймав у своєму домі і контрреволюціонерів, і білогвардійців, і червоних більшовиків. Тому що це люди. Він годував їх, давав їм прихисток.

Зрештою, Максиміліан Волошин так само ховав у своєму коктебельському домі і білих, і червоних. Ось його рядки:

В дни, когда Справедливость ослепшая меч обнажает,
В дни, когда спазмы Любви выворачивают народы,
В дни, когда пулемет вещает о сущности братства,
Верь в человека. Толпы не уважай и не бойся.
В каждом разбойнике чти распятого в безднах Бога.

Отакі чудові слова. Тому що наша мета – це вічність. З чим ти станеш перед вічністю? З якими справами? З яким серцем? Усе залежить лише від нас.

Ведучий: Отче Олександре, дуже Вам дякую від усієї нашої редакції. Мені залишається тільки сказати кілька слів телеглядачам.

У пісні Володимира Семеновича Висоцького є такі слова:

Наши мертвые нас не оставят в беде,
Наши павшие – как часовые.

Хоч як нам складно, ми не повинні забувати, що ми не самі. З нами герої і святі минулого. Ми про них забуваємо. Вони про нас – ніколи.

З нами в програмі «Місце під сонцем» був протоієрей Олександр Журавльов. А я прощаюся з вами. До нових зустрічей!

ШАНОВНІ ДРУЗІ! Свої відгуки, враження і критику ви можете перслати авторові, скориставшись формою коментарів. Будь-ласка, витратьте трохи часу, ваша думка допоможе нашому проектові!

Олександр Тарасенко

 

Добавить комментарий


Защитный код
Обновить